Близько двохсот людей пікетувало вчора головне управління міліції в Харкові.




























Читати далі →

Сьогодні зранку, з численними порушеннями закону захисників парку ім. Горького розігнала «муніципальна охорона» (створена виконуючим обов'язки міського голови 2 місяці тому) і міліція. Є травмовані.




Читати далі →

В мережі з'явився неймовірно влучний і найдзвичайно важливий текст про війну і передачу травматичного воєнного досвіду крізь покоління. Розвиваючи одну лінію, одну модель сім'ї, авторка-психолог простежує життя трьох поколінь від завершення Другої Світової, описуючи як зовнішні (соціальні), так і внутрішні (особисті) механізми вкорінення травми пам'яті в свідомості людини і передачу її нащадкам аж до третього покоління.
Вся серія постів отримала назагал близько 2300 коментарів, серед яких багато закликів віддати цей текст в друк. Для зручності, роблю посилання на пости в хронологічному порядку.
Читати далі →

Кумедно, але я завжди вважав, що образи, яки пов'язують північ зі світлом, навмисно побудовані на протиставленні. Північ завжи уявлялася холодним і (обов'язково!) темним місцем. Відповідно, всі традиціоналістські алюзії типу «світло приходить з півночі», «арктичне сяйво» і т.д. я сприймав як свідому опозицію — світло у темряві (світло скрізь темряву, темрява як справжнє світло тощо). Одноденне відрядження у Москву виправило ці елементарні помилки шкільної географії, адже все це «північне світло...
Читати далі →

«Травми історичної пам'яті» все ж таки опублікували на УП. Проглядаючи коменти, можно побачити, що лише одиниці, як каже Mr. Freeman, «зловили меседж» і написали щось по суті (тобто або стали захист держави, або підтримали мене і стали на захист людини — а це власне та дискусія, яку я хотів запропонувати). Інші ж розпочали звичне вже перекидування лайном на захист тієї чи іншої історичної інтерпритації, кожним своїм коментом доводячи вірність моїх висновків щодо неможливості примирення (а значить — шкідливості!) протистояння на цьому ґрунті.
Читати далі →

Реактуалізувалося друге число «України модерної» за 2008 рік — «Війна переможців і переможених», в якій майже всі фахівці повторювали банальну істину для кожного історика в кожній країні — треба писати об'єктивно, без наперед визначених висновків, розширити поле досліджень: не тільки вивчати хід воєнних дій, але й звернути увагу на людину, — долі і мотивації колаборантів, остарбайтерів, військовополонених, воєнний побут на фронтах, в підпіллі та в тилу, поведінка цивільного населення тощо (з останніх прикладів «що мається на увазі» — Ковба Ж. М. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв'язання єврейського питання». Київ, 2009). При цьому, звичайно ж — постійно проводити компаративні дослідження на матеріалі в першу чергу держав Східної Європи). І не боятися звинувачень у непатріотизмі, у «зраді нації».
Читати далі →

Є питання, над якими так чи інакше замислюєшся роками, і приємно бачити, що з часом власна відповь на них «дорослішає».
Матеріал писався для одного популярного інет-видання (але звідти – ні отвєта, ні прівєта, а хотілося б його показати до 9-го числа), тому там намазано риторичних фігур і всякого такого, щоб за нього чіплялося око. Якщо коротко:
Читати далі →

Тим часом, на українській філії polit.ru з'явилося кілька нових відео-лекцій, серед яких:
— Наталя Яковенко про концепцію нового шкільного підручника з історії (нічого нового, але ж, спасибі росіянам, приємно побувати на віртуальній лекції пані Наталі);
— Химерні роздуми Мирослава Поповича про ментальність;
— Дмітрій Трєнін про сучасні відносини між Росією та «новою Східною Європою» (до якої він зараховує Україну, Білорусь та Молдову)

Читати далі →

Одним із найпростіших способів побачити і зрозуміти те, що у тебе під носом (а відтак — традиційно невловиме), — зафіксувати погляд на якійсь його частині і стежити за нею протягом довгого часу.
Що відбувається з моїм містом? Як воно змінилося за останні роки і яким чином розвиватиметься у майбутньому?
Читати далі →

Іван М. Фізер у своїй невеличкій монографії «Американське літературознавство. Історико-критичний нарис» (К.: ВД «Києво-могилянська академія», 2006), написаної спеціально для українських філологів, розповів про становлення літературознавства як академічної дисцепліни в США.
Першими літературознавцями в університетських стінах Америки в другій половині ХІХ ст. стали Джеймс Рассел Лоувел та Дін Гоувелс, коли зайняли професорські кафедри в Гарвардському університеті. Але справжній розвиток почався лише після того, як у 1876 році у Балтиморі за моделлю німецьких університетів було засновано університет Джона Гопкінса, в якому вперше була відкрита кафедра філології. Після цього аналогічні кафедри почали з'являтися по всій країні, а кількість філологічних журналів зросла до декількох десятків.
Читати далі →