Ніякого союзу (саме як союзу рівних) тут бути не може в принципі, занадто різниться потенціал двох держав. Немає нічого гіршого для добросусідських відносин, ніж спільний кордон :)
А щодо раціональних мотивів — вони цілком послідовно і раціонально (в своїх інтересах) вели інформаційну компанію проти України в останні роки і таки домоглися свого (електоральний рейтинг Ющенка), тому думаю що там не дурні сидять.
Раджу доречі послухати лекцію Трєніна. Він постійно наголошує на тому що його погляд на ситуацію, хоч і недостатньо об'єктивний, — але це «погляд із Москви», і саме тим цікавий.
Тут треба зважати на те, що саме означає "істерія з приводу Росії".
По перше, наведені припущення ґрунтуються на наявності здорового глузду у російського керівництва і на тому, що ситуація там буде залишатися стабільною (тут я маю на увазі відому думку зокрема Корчинського про те, що анаксія Севастополю і Криму може стати потужним мобілізаційним та консолідуючим фактором для російського суспільства на випадок сильної внутрішньої кризи).
По друге, мене особисто більше лякає не перспектива анексії, а швидка інтеграція в «русский мир» (із властивими йому рисами: відсутність демократії, зневага до права, ментальна ізоляція від решти світу), бо я виступаю за інтеграцію України в Європу.
Я не знавець сучукрліту, але якщо Ви вважаєте, що кількість відвідувачів харківського ярмарку залежить від майстерності сучасних українських авторів, то Ви глибоко помиляєтеся :) Ярмарок традиційно ряснить спеціальною літературою, а не художньою, за нею всі й ходять (чи правильніше — ходили).
Не розумію навіщо. Яка кінцева мета таких громадянських проектів? Ну от ми всі (навіть якщо нас тисяч п'ятдесят) пов'язані однією мережею (елементарно — додалися в одну групу вконтактє) — далі що?
.
Будь-яка політична боротьба має за кінцеву мету прихід своїх людей до влади. Для цього їй потрібна електоральна підтримка, відповідно — великі гроші, жодна громадська організація на це не здатна.
Якщо ж метою громадський структур не є політична боротьба, то яка саме в неї мета?
Ну тобто я серйозно, якось із цим треба жити.
Не знаю як на Заході, а на Сході, при продовженні «послідовної» політики в гуманітарній сфері ми, тутешні, натурально опинимось в ґетто (ми і так де факто в ньому, але в останні 5 років це компенсувалося тим, що хоч і повільно, але рухалися у напрямку «від Росії на захід»).
.
Тепер, за нових обставин, треба вирішувати наступні питання:
1) Якщо ми вирішуємо боротися політично, то чи є для цього відповідна партія, яка зможе (програма мінімум) прийти до влади? Якщо вона є, то чим саме ми можемо їй допомогти? І чи вартує це «щось» наших зусиль?
2) Якщо ми вирішуємо боротися не політично, то треба визначити як саме.
3) Якщо ми вирішуємо сидіти склавши ручки, то треба якось пояснити це власному сумлінню.
.
Десь так.
Між тим, Могилянки, якщо не помиляюсь, немає навіть у топ-200 найкращих вишів світу. Питання в іншому — якою ми бачимо вищу освіту в Україні і як саме робити модернізацію?
Я саме для того так наполягав на визначенні поняття «польових технологій», щоб не було плутанини:
.
Цитую Полуектова(початок першої глави):
Полноценная избирательная кампания предполагает ведение полевых работ как минимум по восьми направлениям:
1) сплошные и выборочные обходы квартир избирателей (сбор подписей, раздача агитационных материалов и устная агитация);
2) телефонная агитация (прямая и косвенная -«зомбирующая»);
3) пикеты (сбор подписей, раздача агитматериалов, устная агитация);
4) распространение агитационных материалов (их адресная и сплошная разноска и рассылка) по месту жительства избирателей;
5) расклейка листовок и плакатов, «наскальная живопись»;
6) организационно-агитационная поддержка кандидата во время встреч с избирателями и контактов со СМИ;
7) организационная поддержка общественных приемных кандидата (разновидность приемных – «горячая линия»);
8) обеспечение интересов кандидата в день выборов (наблюдение за голосованием, обеспечение явки избирателей и др.).
.
На загальнонаціональному рівні, як слушно зауважив автор посту, важко провести насамперед перші дві, оскільки треба багато людей «А», які будуть ходити по квартирах + багато людей «Б», які проконтролюють діяльність людей «А». Тобто технологія просто за визначенням не має на увазі персонального спілкування кандидата з кожним виборцем, відтак недоречно говорити про якусь симуляцію.
Ні-ні, я ж не кажу про те, що хтось із нас має такий проект негайно створювати, це великі гроші і потужний стартап.
Лише піднімаю питання про доцільність такого ресурсу впринципі.
Дякую за пораду!
Але я, як вже написав вище, вважаю що це не «бажаючих писати на ВКурсі» стає менше, а просто інтернет щодня стає доступнішим для широких мас. Відтак і виявляється, що відсоток зацікавлених у подібних дискусіях насправді дуже незначний. Моєму блоґові в Livejournal вже десь 7 років, хто там писав 7 років тому «високим стилем» — той і зараз пише, хто не писав — і зараз не намагається.
.
Що ж до нової епістолярної форми — можливо вона зможе повернутися у формі відео-листів, коли вебкамери будуть загальнопоширеним явищем і стоятимуть біля кожного персонального комп'ютера, не знаю, але жодним чином не виключаю можливості повернення листування.
Якщо говорити (напр.) про Україну, то сто років тому і писати тут не всі вміли, не те що доладу говорити. Але я не розумію до чого це тут взагалі?
«Сучасні люди» дуже різні, одні вміють красно писати й розмовляти, інші не дуже (значить щось інше роблять краще). Просто тепер засоби комунікації доступні для всіх і всюди одночасно, до того ж місця спілкування — спільні, і гуманітарії нарешті з жахом дізналися що насправді 99,99% людей, що їх оточують — о жах! — не читали Бодріяра.
Навіщо брати квитки на потяг, навіщо йти обхідними шляхами і симулювати власне пересування у просторі, коли можна осідлати коняку? Тому що потягом швидше, комфортніше, безпечніше і ми так звикли.
Комп'ютер — не міфічна істота, він направду існує. Як існують і нові засоби комунікації, що увійшли в наше життя з його допомогою.
Геракліта, Піфагора й інших до Декарта ми вважаємо філософами за академічною традицією, якої і пропоную дотримуватися, бо ж геть усі поняття на світі — умовні, але маємо якось домовлятися щодо їхнього значення. Ну і професура тут ні до чого, звичайно.
Мені здається, що «забороняти» цитування Дугіна так само некоректно як і називати його філософом.
Постать А. Г. надзвичайно важлива, якщо нас цікавить сучасна Росія (а вона нас, хоч-не-хоч, цікавить), і як держава, і як суспільство, але ж до чого тут філософія. Ми ж не називаємо, наприклад, Донцова філософом.
Телеграфний стиль письма — це не деградація, визначення взагалі дано невірно. Бо він насправді ніякий не телеграфний, він просто наближений до усного, про що й говорять сучасні лінгвісти (ну напр. — ) — аська, чати, велика частина комунікації в інтернеті наближена до усної і це просто її властивість, не варто давати їй таку негативну оцінку. Перенесено велику частину «реальності» у віртуальний світ, а разом з ним — і мову цієї реальності. Усну мову.
А щодо раціональних мотивів — вони цілком послідовно і раціонально (в своїх інтересах) вели інформаційну компанію проти України в останні роки і таки домоглися свого (електоральний рейтинг Ющенка), тому думаю що там не дурні сидять.
Раджу доречі послухати лекцію Трєніна. Він постійно наголошує на тому що його погляд на ситуацію, хоч і недостатньо об'єктивний, — але це «погляд із Москви», і саме тим цікавий.
По перше, наведені припущення ґрунтуються на наявності здорового глузду у російського керівництва і на тому, що ситуація там буде залишатися стабільною (тут я маю на увазі відому думку зокрема Корчинського про те, що анаксія Севастополю і Криму може стати потужним мобілізаційним та консолідуючим фактором для російського суспільства на випадок сильної внутрішньої кризи).
По друге, мене особисто більше лякає не перспектива анексії, а швидка інтеграція в «русский мир» (із властивими йому рисами: відсутність демократії, зневага до права, ментальна ізоляція від решти світу), бо я виступаю за інтеграцію України в Європу.
.
Будь-яка політична боротьба має за кінцеву мету прихід своїх людей до влади. Для цього їй потрібна електоральна підтримка, відповідно — великі гроші, жодна громадська організація на це не здатна.
Якщо ж метою громадський структур не є політична боротьба, то яка саме в неї мета?
Не знаю як на Заході, а на Сході, при продовженні «послідовної» політики в гуманітарній сфері ми, тутешні, натурально опинимось в ґетто (ми і так де факто в ньому, але в останні 5 років це компенсувалося тим, що хоч і повільно, але рухалися у напрямку «від Росії на захід»).
.
Тепер, за нових обставин, треба вирішувати наступні питання:
1) Якщо ми вирішуємо боротися політично, то чи є для цього відповідна партія, яка зможе (програма мінімум) прийти до влади? Якщо вона є, то чим саме ми можемо їй допомогти? І чи вартує це «щось» наших зусиль?
2) Якщо ми вирішуємо боротися не політично, то треба визначити як саме.
3) Якщо ми вирішуємо сидіти склавши ручки, то треба якось пояснити це власному сумлінню.
.
Десь так.
.
Цитую Полуектова(початок першої глави):
Полноценная избирательная кампания предполагает ведение полевых работ как минимум по восьми направлениям:
1) сплошные и выборочные обходы квартир избирателей (сбор подписей, раздача агитационных материалов и устная агитация);
2) телефонная агитация (прямая и косвенная -«зомбирующая»);
3) пикеты (сбор подписей, раздача агитматериалов, устная агитация);
4) распространение агитационных материалов (их адресная и сплошная разноска и рассылка) по месту жительства избирателей;
5) расклейка листовок и плакатов, «наскальная живопись»;
6) организационно-агитационная поддержка кандидата во время встреч с избирателями и контактов со СМИ;
7) организационная поддержка общественных приемных кандидата (разновидность приемных – «горячая линия»);
8) обеспечение интересов кандидата в день выборов (наблюдение за голосованием, обеспечение явки избирателей и др.).
.
На загальнонаціональному рівні, як слушно зауважив автор посту, важко провести насамперед перші дві, оскільки треба багато людей «А», які будуть ходити по квартирах + багато людей «Б», які проконтролюють діяльність людей «А». Тобто технологія просто за визначенням не має на увазі персонального спілкування кандидата з кожним виборцем, відтак недоречно говорити про якусь симуляцію.
Лише піднімаю питання про доцільність такого ресурсу впринципі.
Але я, як вже написав вище, вважаю що це не «бажаючих писати на ВКурсі» стає менше, а просто інтернет щодня стає доступнішим для широких мас. Відтак і виявляється, що відсоток зацікавлених у подібних дискусіях насправді дуже незначний. Моєму блоґові в Livejournal вже десь 7 років, хто там писав 7 років тому «високим стилем» — той і зараз пише, хто не писав — і зараз не намагається.
.
Що ж до нової епістолярної форми — можливо вона зможе повернутися у формі відео-листів, коли вебкамери будуть загальнопоширеним явищем і стоятимуть біля кожного персонального комп'ютера, не знаю, але жодним чином не виключаю можливості повернення листування.
«Сучасні люди» дуже різні, одні вміють красно писати й розмовляти, інші не дуже (значить щось інше роблять краще). Просто тепер засоби комунікації доступні для всіх і всюди одночасно, до того ж місця спілкування — спільні, і гуманітарії нарешті з жахом дізналися що насправді 99,99% людей, що їх оточують — о жах! — не читали Бодріяра.
Комп'ютер — не міфічна істота, він направду існує. Як існують і нові засоби комунікації, що увійшли в наше життя з його допомогою.
Постать А. Г. надзвичайно важлива, якщо нас цікавить сучасна Росія (а вона нас, хоч-не-хоч, цікавить), і як держава, і як суспільство, але ж до чого тут філософія. Ми ж не називаємо, наприклад, Донцова філософом.