От бачиш, більшість розмов на тему історичної пам'яті так чи інакше виходять на власний досвід — на пам'ять сім'ї, а не якісь абстрактні конструкції, які нам намагаються нав'язувати.
Були люди, які здавалися в полон, були колаборанти, бути партизани, були дезертири, були звичайні солдати, були просто люди, які залишилися на окупованій території і т.д. — всі вони, так чи інакше, намагалися вижити самі та захистити свою сім'ю, родичів, друзів, чи групу, з якою себе ідентифікували (своє село, свій народ, свою країну тощо).
Не можна ділити всіх на «поганих» і «хороших», то все є (були) живі люди, і кожна людина — в конкретних обставинах.
їм уже не зрозуміти, що Сталін далеко не хороший вусатий дядя
От бачите, якщо приймати правила гри «за/проти», то мимоволі доведеться казати, що всі ці люди, які пройшли через жахи війни і терору — просто якісь там ідіоти, які вважають Сталіна «хорошим вусатим дядєй» (Ви справді вважаєте, що вони, коли стають на його захист, намагаються сказати саме це?). Але ж це живі люди, в яких, до речі, є діти і внуки. І відношення до тієї частини людей похилого віку, як до «зайвих, таких що нам заважають рухатися вперед», автоматично змушує їх онуків ставати прихильниками тієї історичної інтерпретації, яка виправдовує Сталіна. І так буде продовжуватися доти, поки не буде проведена довга публічна дискусія, на якій буде вислухано всі думки, зважено всі погляди, де не буде «зайвих»/«потрібних», «правих»/«неправих».
Саме для того щоб рухатися вперед, щоб позбутися минулого, яке зараз поставлено в непримериму (і насправді ідіотську) опозицію «сталіністи»/«бандерівці», потрібно не просто відкинути ту чи іншу групу на узбіччя, а ще раз «пережити», «згадати», обговорити все це, і після цього вже робити якісь висновки, формувати якесь спільне бачення минулого.
Встановлення пам'ятника стало можливим через те, що суспільство досі не розібралося з травмами, які отримало протягом ХХ століття. Маємо з ними розбиратися, і бажано це робити спокійно і зважено.
понять ничего до конца нельзя
Якщо й неможливо повною мірою все зрозуміти, то можливо зрозуміти все настільки, щоб перестати звинувачувати один одного і нарешті отримати внутрішній спокій.
На моє велике переконання, неможливо вирішити такі питання, поки не вийдеш за межі бінарної опозиції добро/зло, наші/ненаші, герой/злодій. Життя найменше скидається на зебру і пересичене різнокольоровими відтінками. Наша мета — якнайкраще їх роздивитися і зрозуміти.
Я думаю що все тут набагато складніше.
А щодо страху — ми, імхо, не такі вже й залякані. Ну наприклад: Харків, перший день Помаранчевої революції, від 60 до 100 тисяч збираються на площі, потім перекривають рух головної вулиці і йдуть «штурмувати» мерію. Зараз не люблять чомусь про це згадувати, а я вважаю — дарма.
.
Я б не пов'язував взагалі ці теми — бєспрєдєл міліції та історичну пам'ять. Ви можете, звичайно, сказати що наша покорність бєспрєдєлу є наслідком сталінізму, але тоді вам доведеться продовжити думку до кінця і сказати, що ваші діди і прадіди винні в усіх гріхах сталінізму бо не закололи Сталіна вилами. А це (окрім того, що це дурість) немає нічого спільного з Людяністю, до якої всіх закликаю при обговоренні подібних тем.
.
Щодо вконтакті — дякую за пропозицію, але нецікаво, вибачте. Я маю там фейковий акаунт, заповнений на 10% інформації, що дозволяє слухати музику та дивитись відео, але не дозволяє дивитися чужі профілі. Поки що немає бажання щось ще там робити.
Да и не в ветеранах дело. И не в родственниках и даже не в Сталине. Дело в ранах.
Рани — вони ж не у вакуумі самі по собі рани, так? Тому справа таки в цих ветеранах, в родичах, в усіх нас.
То може Вам просто повезло і треба подякувати діду і бабі за те, що вони змогли в собі перетравити всі страхіття ХХ віку, так що Вам тепер ніщо не «аукається» (а відтак — справді байдуже за той пам'ятник).
А ветерани може й справді заслужили, вони ж теж не винні в тому, що їх життя так склалося.
«отримали додаткове джерело інформації про проект» — при бажанні це можна назвати словом «популяризація»
.
Погоджуюся, я напевно не зовсім правильно спочатку зрозумів твою відповідь. Те, що я не є користувачем Вконтакті, напевно теж долося взнаки.
Дякую всім адмінам за роз'яснення своєї позиції.
Дякую за відповідь. У випадку, якщо мета групи — «засіб популяризації проетку», то все зрозуміло. Мені особисто не подобається така реалізація, але то вже моя приватна думка. Головне — ЗРОЗУМІЛО для чого це створено.
Мене наразі хвилює — чи адміністрація усвідомлює мотиви своїх дій постфактум, чи вважає, що відкривати справжні мотиви можна лише під певним тиском з боку користувачів?
Я перепрошую, але коли (див. до цього посту) я питав навіщо була відкрита група вконтакті, я хотів отримати адекватну відповідь. Можна ж було зразу відповісти — «робити все можливе, щоб про спільноту взнало якомога більше людей», а не писати про, нібито, додаткові можливості для зареєстрованих користувачів?
Тобто, або адміністрація тільки-но усвідомила для чого вона створила групу, або, чомусь, спочатку говорила неправду.
Бачу, що не тільки я не зрозумів цього кроку, тож все таки запитаю ще. Не дуже розумію про «елітарність» чи «неелітарність», але ось це:
. формування особистих контактів між дописувачами за межами блогового дискурсу
.
А навіщо на Вкурсі монтувався сервіс приватних повідомлень? Щоб замість нього користуватися вконтактє?
При демократії влада в її вищому розумінні — це влада народу, а не народних обранців. Ми ж не будемо переносити категорії середньовіччя до України ХХІ століття.
А іронія — дієвий інструмент політичної боротьби. Висміюєм нашого обранця, бо він того вартий (не виправдав сподівань, не виконав обіцянок, ми особисто занього не голосували тощо), і тим самим прискорюємо його політичний кінець.
Не можна ділити всіх на «поганих» і «хороших», то все є (були) живі люди, і кожна людина — в конкретних обставинах.
От бачите, якщо приймати правила гри «за/проти», то мимоволі доведеться казати, що всі ці люди, які пройшли через жахи війни і терору — просто якісь там ідіоти, які вважають Сталіна «хорошим вусатим дядєй» (Ви справді вважаєте, що вони, коли стають на його захист, намагаються сказати саме це?). Але ж це живі люди, в яких, до речі, є діти і внуки. І відношення до тієї частини людей похилого віку, як до «зайвих, таких що нам заважають рухатися вперед», автоматично змушує їх онуків ставати прихильниками тієї історичної інтерпретації, яка виправдовує Сталіна. І так буде продовжуватися доти, поки не буде проведена довга публічна дискусія, на якій буде вислухано всі думки, зважено всі погляди, де не буде «зайвих»/«потрібних», «правих»/«неправих».
Саме для того щоб рухатися вперед, щоб позбутися минулого, яке зараз поставлено в непримериму (і насправді ідіотську) опозицію «сталіністи»/«бандерівці», потрібно не просто відкинути ту чи іншу групу на узбіччя, а ще раз «пережити», «згадати», обговорити все це, і після цього вже робити якісь висновки, формувати якесь спільне бачення минулого.
Якщо й неможливо повною мірою все зрозуміти, то можливо зрозуміти все настільки, щоб перестати звинувачувати один одного і нарешті отримати внутрішній спокій.
А щодо страху — ми, імхо, не такі вже й залякані. Ну наприклад: Харків, перший день Помаранчевої революції, від 60 до 100 тисяч збираються на площі, потім перекривають рух головної вулиці і йдуть «штурмувати» мерію. Зараз не люблять чомусь про це згадувати, а я вважаю — дарма.
.
.
Щодо вконтакті — дякую за пропозицію, але нецікаво, вибачте. Я маю там фейковий акаунт, заповнений на 10% інформації, що дозволяє слухати музику та дивитись відео, але не дозволяє дивитися чужі профілі. Поки що немає бажання щось ще там робити.
Рани — вони ж не у вакуумі самі по собі рани, так? Тому справа таки в цих ветеранах, в родичах, в усіх нас.
А ветерани може й справді заслужили, вони ж теж не винні в тому, що їх життя так склалося.
А яка ідея книжки?
.
Погоджуюся, я напевно не зовсім правильно спочатку зрозумів твою відповідь. Те, що я не є користувачем Вконтакті, напевно теж долося взнаки.
Дякую всім адмінам за роз'яснення своєї позиції.
Мене наразі хвилює — чи адміністрація усвідомлює мотиви своїх дій постфактум, чи вважає, що відкривати справжні мотиви можна лише під певним тиском з боку користувачів?
Тобто, або адміністрація тільки-но усвідомила для чого вона створила групу, або, чомусь, спочатку говорила неправду.
.
формування особистих контактів між дописувачами за межами блогового дискурсу
.
А навіщо на Вкурсі монтувався сервіс приватних повідомлень? Щоб замість нього користуватися вконтактє?
А іронія — дієвий інструмент політичної боротьби. Висміюєм нашого обранця, бо він того вартий (не виправдав сподівань, не виконав обіцянок, ми особисто занього не голосували тощо), і тим самим прискорюємо його політичний кінець.