Розуміння історії. Боротьба зневаги з цікавістю.

Нас усіх об'єднує багато категорій, розумових конструкцій, які ми успадкувал від часів Радянського Союзу. Однією з таких конструкцій є специфічне, пострадянське розуміння "історії".
Я не буду зупинятися на радянській спадщині, а відразу перейду до справи.
Sciences & Humanities
В Західному академічному середовищі, на відміну від України, історія, разом з іншими гуманітарними дисциплінами, взагалі не називається «наукою». Є термін sciences (математика, фізика, хімія, біологія тощо), який і є власне наукою. Наука — це те, що можна довести емпірично, тобто коли два незалежних один від одного дослідники на різних континентах, використовуючи ті самі вихідні дані завжди, чи майже завжди, отримують один і той самий результат.
А є термін humanities (історія, філософія, релігіє-, мистецтво-, літературознавство тощо), тобто все те, що не має тієї точності, яку можна перевірити за допомогою експерименту. Справді, важко уявити собі дві абсолютно ідентичні монографії з історії.
Також є низка дисциплін (social sciences), які зараховують то в першу, то в другу групу. Це антропологія, географія, археологія, політологія, психологія, соціологія і т.д.
Ще раз — є наука, а є гуманістика. Вимагати від гуманістики наукової точності в тому самому розумінні, в якому ми вимагаємо точності від науки — безглуздо, адже ніяким дослідом не перевіриш що і як «насправді» було у Франції в 1450-му році, і ніякими числами не виміряєш особливості православного християнського обряду.
В нашому суспільстві зневажливе ставлення до історії формується в першу чергу через неправильне розуміння самого предмету суперечки. «Ну, кожен пише історію по своєму… навіщо на неї зважати?» — волає голос у натовпі і всі навколо погоджуються та презирливо морщаться вже від одного слова "історія". І це логічно, якщо розглядати її як науку, пишучи через кому: «біологія, математика, історія». Якщо ж ми приймаємо правила гри Заходу (а єдина альтернатива цьому — свідоме невігластво), то сам термін "історична наука" почне звучати для нас майже як «чорна білизна», і все нарешті стане на свої місця.
Переписування історії
Кожне покоління переписує історію — ще один предмет суперечки, який щоразу виринає як «вирок»… ні, не історії, а, звичайно ж, химерній "історичній науці". Насправді існування «об'єктивної історії» було поставлене під сумнів ще на зламі ХІХ і ХХ сторіч, і відтоді ніхто (окрім тоталітарних урядів) вже не намагався доводити її існування. Немає чого сперечатися — так, справді, кожне покоління переписує історію. Але як правильно це зрозуміти?
Бенедетто Кроче стверджував, що кожна історія насправді є історією сучасною, тому що історик, як дитя свого віку, в першу чергу шукає відповіді на питання сучасного йому світу. Варто додати також і те, що і мислить історик — а відповідно й інтерпретує джерела — в категоріях свого часу (структуралісти додали б, що він також обмежений лексикою тієї мови, якою мислить, чи тих мов, якими він володіє).
Це стосується не лише істориків, але й аудиторії, для якої вони пишуть. Якщо, наприклад, російському дворянству в ХІХ столітті було цікаво читати історію правителів, царств і воєн, то сучасному чеху — представнику середнього класу — хочеться дізнатися, наприклад, про те, як харчувалися люди на Європейському континенті в останні п'ять століть. Кожне покоління переписує історію, бо кожне покоління хоче отримати відповідь на свої власні, нові питання.
Кожен пише як хоче
«Як можна щось зрозуміти, коли всі вони пишуть по своєму?!». Ще одне нарікання, яке часто можна почути на адресу… так, звичайно ж "історичної науки".
Знаменита фраза Люсьєна Февра — «Немає історії. Є історики». Історія — це безліч інтерпритацій джерельної бази. Кожен історик обирає джерела і робить свою інтерпритацію. Не існує в природі (людській природі) двох однакових творів на тему «де я відпочивав влітку», навіть якщо їх писали рідні брати-близнюки, які ціле літо не залишали одне одного ані на мить.
Важливо зрозуміти, що велика кількість інтерпритацій — це не вада, це насправді велика перевага. Адже чим більше спроб з різних позицій подивитися на проблему, подію, явище — тим глибшим, повнішим і всебічнішим буде її розуміння. Який суд має менше шансів винести несправедливе рішення — той, що має одного свідка, чи той, що має двадцятьох?
Ми ніколи не дізнаємося, що було насправді
Ще один відомий вислів: "історія — це не те, що було насправді, це те, що оповідається". Змагання інтерпритацій не є змаганням "істин", це лише змагання інтерпритацій, що частіше не стільки суперечать, скільки доповнюють одна одну. Чому це добре, а не погано — дивись вище.
А ще ж ця держава
Ще одне вагоме нарікання — на державу і її вплив на наше бачення минулого. «У нас не те що кожне покоління, а навіть кожен новий уряд переписує історію».
Так от, нічого він не переписує. Тобто переписує, але не історію, а освітню програму. Існує «дві історії»: 1) шкільний та нефаховий університетський курси, затверджені в Міносвіти, 2) безліч монографій, стетей та популярної літератури, які є тією сАмою множиною інтерпритацій, гуманістикою, одним із напрямків дослідженням людської природи. Перше — невід'ємна частина кожної держави (принаймні більшості держав), адже не кожен із нас буде читати монографії, а виховувати спільну візію минулого задля єдності у майбутньому — треба. Інше питання, що це мають робити не політики, а гуманітарії.
Є ще один нюанс — держава може впроваджувати ту візію минулого, яку вважає за потрібне, не тільки через підручники, але й за допомогою телебачення, державної преси, заяв посадовців, може фінансово стимулювати написання «потрібних» їй «фахових» праць, чи ж просто підтримувати тих авторів, які інтерпритують минуле так, як вигідно державі.
Безпосередньо ж історія від зміни уряду, повірте, не міняється. Роботи і пишуться і публікуються дуже різні. А кон'юнктура, праця «на замовлення» — це все залишиться на совісті тих авторів, які… словом, на їхній совісті.
Підсумовуючи
Тож, про що треба завжди пам'ятати, коли ми говоримо про історію:
1) Існує відмінність між наукою (sciences) і гуманістикою (humanities). Це не означає, що якась із них має перевагу, це означає лише те, що вони фундаментально різні і про це треба пам'ятати;
2) Кожне покоління переписує історію, бо кожне покоління шукає в історії відповіді на сучасні йому запитання, а кожен історик завжди є людиною свого часу, який мислить сучасними йому категоріями;
3) «Немає історії. Є історики». Безліч істориків створюють безліч інтерпритацій різних подій, і це добре, оскільки ми отримуємо можливість поглянути на речі (людей, подію тощо) під різним кутом зору;
4) "Історія — це не те, що було насправді. Це те, що оповідається". Змагання інтерпритацій є лише змаганням (частіше — взаємодоповненням) інтерпритацій, а не змаганням "істин";
5) Існує нефахова історична освіта (шкільна, університетська), яку визначає Міносвіти, і існує власне історія — галузь знання. Не можна їх ототожнювати.
Що ж до головного запитання — «а навіщо вона взагалі потрібна — історія?» — воно існує, мені здається, доти, доки вищенаведені п'ять пунктів не усвідомлені людиною повною мірою. Тобто доти, доки радянський термін "історична наука" (і відповідно — зневажання її, бо яка ж це наука) ще бореться в свідомості із неодмінною цікавістю до неї.
Адже як може не цікавити людину історія, коли ми, кожен з нас,  живемо в історичному часі: міряємо день годинами, рік — днями, а життя — роками. Весь наш побут, наша культура, наше життя пронизане історією, від фінансових розрахунків (кредитна історія, пенсія в залежності від того, де і скільки працювала раніше людина, заробітна плата в залежності від того, що було зроблено за місяць тощо) і особистих спогадів («а коли я вчився у школі», «а коли ми їздили на море») до розуміння свого місця у світі (як склалося так, що є так, як є).
Правильне визначення терміну неодмінно призводить до подолання внутрішнього дискомфорту, який існує через боротьбу зневаги з цікавістю. І так багато людей ще не звільнилися (і як багато ніколи не звільниться) від цього внутрішнього протистояння...