Ліберальна меншість і міф "цивілізаційного розлому"

Микола Рябчук (я, очевидно, ще неодноразово буду звертатися в блозі до його публіцистики) під час своєї лекції на polit.ua дуже влучно окреслив ситуацію в Україні як співіснування і конфлікт не двох, а трьох частин: умовної просовєтської проавторитарної більшості, умової проукраїнської проавторитарної більшості, і ліберальної меншості.
Останні події в Харкові наочно показали, що ця ліберальна меншість не має географічної приналежності, а, мабуть, треба говорити про те, що вона приблизно рівномірно розпорошена по всій території України, але всюди є меншиною. Попри те, що ліберально-демократичні проєвропейські рухи здебільшого умовно асоціюються з Заходом України, саме небажання останнього президента Ю. А. Ющенка стати авторитарним проукраїнським лідером, попри запит суспільства, призвело до рекордно низької підтримки по завершенню його президентської каденції насамперед на Заході. Що ж до традиційного тяжіння умовного Заходу до голосування за ліберально-демократичні рухи, то Рябчук коментує це так:
<…> Україна приречена бути плюралістичною й неавторитарною саме завдяки внутрішнім поділам. Тому що ліберальна частина суспільства є в Україні меншістю. Але вона завжди може мати ситуаційним союзником ту частину авторитарної більшості, яка не приймає саме цього виду авторитаризму – умовно кажучи, українофільського чи, навпаки, русофільського. З таким ситуаційним союзником важко будувати консолідовану ліберальну демократію, але завжди можна опиратися консолідації того чи того авторитаризму. <…> українофільська частина населення, навіть якщо вона не належить до переконаних лібералів чи демократів, мусить усе ж volens-nolens, у силу своєї задекларованої, декларативної європейськості приймати-таки європейські правила гри. Приблизно так, як це робить Румунія, чи Болгарія, чи Албанія. Я сумніваюся, що ці суспільства є демократичнішими чи ліберальнішими від нашого, але оскільки вони роблять європейський вибір, то хочеш-не-хочеш приймають і тамтешні правила гри, рухаються у тамтой бік. Вони конструюють свою ідентичність саме за європейською моделлю, яка передбачає і ліберальність, і демократію.

Але одночасно з цим, Рябчук має аж надто відверті симпатії саме до Західної України, і повторює відому байку про «цивілізаційний розлам», який у нього проходить за ознакою «політичної культури»:
<...> в Україні, крім, умовно кажучи, території помаранчевої, яка належала до першої Речі Посполитої і за яку в основному змагаються й переважно репрезентують Ющенко й Тимошенко, є ще величезне, умовно кажучи, Дике поле, яке репрезентує зовсім іншу цивілізацію і зовсім іншу політичну культуру.

Порівняйте дві наведені цитати. Нікому не видається дивним наявність двох протилежних думок в одному концепті?..
Цей міт про «цивілізаційний розлам», який часто повторюють, не піклуючись про адекватну аргументацію, із задоволенням приймають на озброєння політики. Мусимо навіть визнати, що коріння скандально-відомих заяв Табачника можна пошукати в праці поважного Ігоря Шевченка. Видається взагалі дивним, що люди освічені не розуміють всієї міри відповідальності, яку вони на себе беруть, висловлюючись про «різні політичні культури», «різні цивілізації», «різні ментальності».
Якщо є, окрім великою мірою мовної різниці і різниці в пам'яті про ХХ століття якісь суттєві відмінності між українцями в залежності від географії проживання, то будь-ласка наведіть їх. Якщо ж людина на початку ХХІ століття, висловлюючи даний «концепт», посилається в першу чергу на «мапу Речі Посполитої XVII століття», мусимо ставити відповідний діагноз.

5 коментарів

В'ячеслав Артюх
Пане Костянтине, ось тут: www.pravda.com.ua/articles/2010/06/11/5126765/ ще щось подібне.
Я не знаю чи це цивілізаційний розлом, чи ні, але дві різні України все таки існують. «Третя» Україна Рябчука як вияв його особистих ліберальних вподобань, на мій погляд, ще не є значущою в межах всього українського суспільства. Крім історичної пам'яті та мови — це ще й політичний розкол (хай навіть і як наслідок перших двох іншостей). Далеко ходити не треба. Подивіться на ситуацію з голосувннням електорату на Сумщині на останніх президентських виборах. Тут, на північному сході України, голосують не набагато по-іншому, ніж на заході України. (Для прикладу: округ № 163 (Буринь, Недригайлів, Липова Долина, Ромни) — 75,96 % і Рівненська область — 76,24 % за Юлю, звичайно).
А тепер подивимось, в яких районах Сумської області переміг Янукович:

Великописарівський р-н
Янукович – 51,08%
Тимошенко – 43,08%

Путивльський р-н
Янукович – 60,59%
Тимошенко – 34,62%

Середино-Будський р-н
Янукович – 70,08%
Тимошенко –24,68%

Ямпільський р-н
Янукович –53,07%
Тимошенко –40,80%

м. Шостка
Янукович –53,18%
Тимошенко –37,74%

В решті районів перемогла Тимошенко.
Висновок: Янукович переміг в ЕТНІЧНИХ російських районах або там, де переважає російське населення. Те ж населення, що ідентифікувало себе як українці (навіть мовно покацаплені) голосували переважно за Тимошенко. Отже, і російський, і український електорат голосував за дуже древнім архетиповим принципом «свій — »чужий", а не за якістю політичних програм чи за якісь там політичні реформи і т. п. Одна частина електорату вирішила, що їхній національний інтерес найповніше може бути втілений в Януковичеві, інша — чомусь, що в Юлії Тимошенко.
Тут відразу перед очима, хочете Ви того чи ні, постає ота карта електоральних переваг, що навпіл ділить Україну: незмінні 17 областей за Ющенка-Тимошенко і незмінні 10 — за Януковича. А вперше контури цієї карти проявились ще 1994 році, коли — пам'ятаєте — на президентських виборах україномовне населення проголосувало за Кравчука, а російськомовне — за Кучму. І далі, межі тих областей, що голосувпли за Ющенка-Тимошенко приблизно співпадають з межами кордонів Речі Посполитої (і від цього нікуди не дінешся), а межі областей, що голосувли за Януковича — це Дикий степ і колишні землі Кримського ханства. По-іншому, там, де встигла утворитись безперервна тяглість осілого українського населення — там і Україна. І навпаки, у тих регіонах, де великі маси населення постійно перемішувались або ж утворилась своя безперервна тяглість, яка не встигла ототожнити себе з українською (та й тепер не хоче), або ж ніякої тяглості взагалі не утворилось. Саме там серед того номадичного населення й виникають уявлення про Україну як щось не своє, як щось велике "ІНШЕ" стосовно їх власної колективної ідентичності.
За архетиповими ж сприйняттями українців, Янукович — то є представник отого ненашого світу, він «чужий». А на вершині влади звичайно ж повинен бути «наш». Так як є потреба в «нашому», тобто, святе місце пустим не буває, то й починається його пошук. Першою місце «нашого» встигла зайняти після Ющенка Тимошенко. Це не тому, що вона там справді якась велика українка, це тому, що таке місце кимось обов'язково повинене бути зайняте. Хтось обов'язково повиненн представляти позицію «наших» проти «ненаших». І тому те, що називається «Україна» голосувала приблизно обнаково, що на Сході (Суми), що в Центрі (Київ, Житомир), що на Заході (Рівне). Тут може справді трохи вперед вирвалась Галичина, але там, як кажуть, свої причини.
Отже, як на мене, причини саме такого, а не іншого голосування добре пояснюються: а) національним фактором (українське — російське); цивілізаційним фактром (осіле аграрне населення і носії цього типу свідомості в містах (городяни першого-другого поколінь) — рухоме населення колишнього Степу з відповідним типом ментальності).

І останнє спостереження. Подивіться як голосувала Шосткинщина.

м. Шостка
Янукович –53,18%
Тимошенко –37,74%

Шосткинський р-н
Тимошенко –51,16%
Янукович –42,36%

Отже, у місті Шостці — більшість Янукович, у Шосткинському районі більшість — Тимошенко. Висновок: Шостка, де «русский мір» шляхом розвитку економічного чинника ще в часи СССР вже встиг захопити панівні позиції, ще не може поширити свій вплив на оточуюче її українське село. Але, цей чинник, на жаль, уже спрацював на рівні багатьох інших міст, того ж Дніпропетровська (де навколишні села і містечка голосують також за Януковича) чи того ж Кременчука Полтавської області (нагадаю, що округ 148 (м. Кременчук) — за Януковича — 47,21 %, за Тимошенко — 44,59 %, а в Кременчуцькому районі (округ №151) фактично 50 % на 50 %.
Костянтин Левін
Пане В'ячеславе, Ваше посилання тільки підтверджує мою думку — людина не знаходить ніяких доказів існуванню «двох цивілізацій», але оскільки їй просто треба довести їх існування, звертається до мапи 17-го століття. Відповідно — діагноз.
.
Ми всі знаємо хто де як голосує, але ж голосують за мову, і за пам'ять про ХХ століття, які складають основні компоненти двох ідентичностей, що формуються зараз політиками згори (Донбас і Галичина справді дещо відрізняються, але не критично, і окрім них є ще понад 70% населення). Дві ідентичності, що формуються — це не дві цивілізації, це дві ідентичності, що формуються. Дві «цивілізації» мусять мати якісь суттєвіші відмінності, Вам не здається? Про «осілість» чи «неосідлість» населення — це, вибаче, взагалі вже обурливо — кількість сучасних львів'ян, які є нащадками львів'ян початку ХХ сторіччя є такою ж (якщо не менше), як і кількість нинішніх харків'ян, що є нащадками харків'ян початку ХХ століття — давайте вже тоді говорити про рівень урбанізації (бо міське населення за своєю природою не «осіле»), а не про «кочові» чи «осілі» території. Порахуйте кількість поколінь, яка минула від заселення Слобожанщини чи Новоросії за кілька століть — недостатньо для тяглості? Чому ніхто не звертається до найбезпосередніших чинників формування «нас» нині — до ХХ сторіччя з усіма його катаклізмами і переміщеннями населення (насильними чи добровільними)?
Сам критерій «за кого голосують» — це взагалі не ознака «цивілізації», це ознака ситуативності вибору. Ющенко зактуалізував боротьбу двох ідентичностей і з 2004 по 2010 рік голосують так, до нього голосували інакше. Скільки б не доводили про «все до того йшло», це залишається інтерпретацією в межах недоведеної теорії, а факти кажуть — інакше.
.
Зараз всі (я не розумію навіщо це потрібно, мабуть за інерцією), розважаючись про «дві цивілізації», роблять свій внесок до того, щоб дві ідентичності, які зараз наполегливо формуються згори, максимально закрилися в своїх межах.
.
Підсумовую ще раз: починаючи від 2004 року формуються дві ідентичності, які спираються на мову і пам'ять про ХХ століття, центри яких знаходяться на периферії — в Галичині і Донбасі. Результати виборів 2004 — 2010 є наслідками того, що люди підлаштовуються під нав'язану модель (всі крім населення Галичини і Донбасу, які є провідниками моделі — понад 70% населення). Ця модель вигідна політикам, оскільки забезпечує стабільним «ядром» формування електорату. Ніяких доказів існуванню «двох цивілізацій», окрім мапи ХVII сторіччя немає, але користуватися нею, пам'ятаючи про події ХХ століття, які нас нинішніх сформували найбільше, — це питання особистого сумління. Мені власне сумління не дозволяє некритично користатися давніми мапами тільки тому, що вони випадково збіглися з виборами 2004 року.
Костянтин Левін
Для порівняння рекомендую ознайомитися з електоральними картами інших країн світу. Якщо електоральні симпатії використовувати на доказ «цивілізаційних розломів», то давайте поговоримо про "цивілізаційний розлом" Португалії, наприклад.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте