Пам'ять і майбутнє
Дуже важливий абзац від Ур Юнґура:
При всіх засторогах і нюансах, які виникають при порівнянні, можна стверджувати, що стирання пам'яті про злочини радянської армії в першу чергу по відношенню до населення України з одного боку, і замовчування злочинів УПА по відношенню до населення України з другого є міцним фундаментом для формування двох відмінних і засадничо ворожих одна одній ідентичностей в сучасній Україні. Більше того, унаочнили те, що ми нічим не відрізняємося, окрім пам'яті про ХХ століття. Однак існування «двох Україн» виявилося дуже зручним для політиків, які, свідомо чи несвідомо, продовжують формуванння двох ідентичностей, зіпертих на , що віртуально воюють між собою, залишаючи решті роль статистів, що можуть приєднатися до того чи іншого проекту (нагадаю, що «решта» — це понад 70% населення!):
— Такое мнение, как передает корреспондент «Росбалта», высказал народный депутат от Партии регионов (ПР) Юрий Болдырев на фестивале «Великое русское слово».
— , необходимо на законодательном уровне привлечь к уголовной ответственности. Такое предложение высказала 3 июня в политической программе Остапа Дроздова Прямым текстом УТ-Запад языковед Ирина Фарион.
Дякую за посилання.
«Знаний вислів Ернеста Ренана [Ernest Renan] про те, що нації пов'язує не те, що вони воліють пам'ятати, а те, що вони воліють забути. Заперечення є вектором цього процесу забуття. Доречним прикладом є пам'ять про геноцид вірмен: будучи турком, заперечувати та „забувати“ геноцид, та будучи вірменином, забувати реалії та нюанси, такі як багато століть турецько-вірменського співіснування або наявність „добрих турків“, які рятували вірмен і чинили опір геноцидові. Вірменські політичні еліти успішно помістили геноцид в епіцентр вірменської ідентичності: для них бути вірменином означає підтримувати пам'ять про геноцид через меморіальні практики, як-от? поминання померлих, проведення процесій та інших ритуалів. Турецькі політичні еліти також помістили геноцид в епіцентр турецької ідентичності: бути турком означає забувати, замовчувати, заперечувати геноцид та спростовувати пам'ять про нього. Такі конфігурації пам'яті й створюють вірменську та турецьку ідентичність. Отже, за своєю суттю вірмено-турецький конфлікт можна розглядати як конфлікт пам'яті: вірмени хочуть пам'ятати ту історію, яку турки воліють забути.» (Україна Модерна. Форум. С. 36)
При всіх засторогах і нюансах, які виникають при порівнянні, можна стверджувати, що стирання пам'яті про злочини радянської армії в першу чергу по відношенню до населення України з одного боку, і замовчування злочинів УПА по відношенню до населення України з другого є міцним фундаментом для формування двох відмінних і засадничо ворожих одна одній ідентичностей в сучасній Україні. Більше того, унаочнили те, що ми нічим не відрізняємося, окрім пам'яті про ХХ століття. Однак існування «двох Україн» виявилося дуже зручним для політиків, які, свідомо чи несвідомо, продовжують формуванння двох ідентичностей, зіпертих на , що віртуально воюють між собою, залишаючи решті роль статистів, що можуть приєднатися до того чи іншого проекту (нагадаю, що «решта» — це понад 70% населення!):
— Такое мнение, как передает корреспондент «Росбалта», высказал народный депутат от Партии регионов (ПР) Юрий Болдырев на фестивале «Великое русское слово».
— , необходимо на законодательном уровне привлечь к уголовной ответственности. Такое предложение высказала 3 июня в политической программе Остапа Дроздова Прямым текстом УТ-Запад языковед Ирина Фарион.
Дякую за посилання.
8 коментарів
Уточніть, які саме?
.
Війна по суті своїй — це злочин, множина злочинів з усіх сторін. Це не боротьба «хороших» з «поганими», і навіть якщо ми трактуємо ту чи іншу сторону у конфлікті як «свою», виправдовуючи її дії загалом, все одно маємо визнавати всі жахливі речі, до яких були причетні «свої». Воно ж . І єдиний шлях скинути тягар провини — визнати її.
Якось, щоразу дивно коли люди зі сходу розповідають такі речі людям з заходу України. При чому, ми на заході не в курсі про терор застосований до нас же. Більше того, ми рахуємо ОУН, УПА за героїв України.
Навіщо нам історики, якщо ще живі люди, які застали ті часи? А історики виконують політ.програму, не важливо чию.
Це дуже важливий момент — кожен має «розбиратися» з тим, до чого має відношення, тому «люди зі Сходу» повинні визнавати все неприємне, що стосується радянської армії, а «люди з Заходу» — все, що стосується УПА. Це спрощенно, звичайно, бо насправді було значно більше груп населення — були колаборанти, були ті хто здавався в полон, були насильно мобілізовані, були жінки, літні люди і діти, які просто намагалися вижити тощо.
.
>А історики виконують політ.програму, не важливо чию.
І це ще одне, що нас об'єднує: радянський погляд на історію. Є відомий вислів: "історія — це не те, що було насправді. Історія — це те, що розповідається". Факти можна інтерпретувати по різному, історики теж живі люди, і вони не завжи хочуть (чи навіть можуть, є ж і психологічні бар'єри: «к я можу написати про радянську армію чи УПА погано, коли мій дід і прадід там чи там служили?») підходити до цього питання максимально відсторонено і чесно. Маємо створити суспільний запит на такі дослідження, адже кінцева мета їх — не визнати наших дідів злочинцями, а звільнитися від тягаря минулого і по-справжньому об'єднати націю.
Очевидно, що перші два варіанти неможливі як остаточні, і це ми можемо спостерігати просто зараз, оскільки вони зараз зактуалізовані, поділяючи суспільство умовно навпіл. Вони вочевидь не підходять в якості універсальної моделі.
«Вічне повернення» в 1991 рік — це те, над чим варто працювати. Рух проти тоталітаризму, за правову демократичну державу на шляху до Європи не потребує шукати своїх витоків у мілітарних потугах тоталітарних держав/організацій/ідеологій ХХ століття. Єдина перепона — час. Зайдіть на сайт центру розумкова, подивіться соцопитування — основний поділ в питанні «Ви хочете до Росії чи до Європи?» проходить не по мовному чи територіальному, а по віковому критерію.
І ще одне. Історична пам'ять, як правило, стосується найближчих до сучасності відтинків минулого, з якими людина повязана «наживу». Це означає, що якась подія (наприклад Друга світова війна), навколо якої створені різні варіанти пам'ятання через певний проміжок часу буде потрібна хіба що професійним історикам. Хоча від цього нам не легше: ми знаходимось на дуже невеликій часовій відстані від цієї події, а значить приречені на пам'ятання.
Отже, історична пам'ять за природою своєю партійна (часткова), а жити без неї все одно не можемо. І питання питань — як уніфікувати різні часткові правди до ріння хоч і часткового, але все ж таки спільноукраїнського?
.
Так, нам так чи інакше доведеться повертатися до подій ХХ століття, оскільки наше бачення їх і відношення до них є частиною нашої ідентичності. Але ж політика пам'яті (офіційна ідеологія держави щодо історичної пам'яті) необов'язково має, як це зараз відбувається: а) робити акцент виключно на середині ХХ століття; б) вибирати бачення одної з груп населення і підтримувати тільки її. Можна зробити акцент на 1991-му році, а середину ХХ століття поступово представляти як множину золчинів тоталітарних держав/ідеологій/партій/органзацій по відношенню до Людини. От вам і буде спільноукраїнський рівень, адже коли розвалювався СРСР шахтарі Донбасу теж страйкували, тож спільна пам'ять є.
Знову ж, повертаюсь до соцопитувань. Найбільше прихильників демократії, найбільше прихильників наближення до Євросоюзу — це люди до 45 років, тобто або ті, хто розвал Союзу застав у молодому віці, або ті, хто все свідоме життя прожив уже в незалежній Україні.
.
Але це тема, звичайно, для окремого посту. І навіть серії ессе. Не маю часу зараз, нажаль.