Крах національного проекту і майбутнє України

«Травми історичної пам'яті» все ж таки опублікували на УП. Проглядаючи коменти, можно побачити, що лише одиниці, як каже Mr. Freeman, «зловили меседж» і написали щось по суті (тобто або стали захист держави, або підтримали мене і стали на захист людини — а це власне та дискусія, яку я хотів запропонувати). Інші ж розпочали звичне вже перекидування лайном на захист тієї чи іншої історичної інтерпритації, кожним своїм коментом доводячи вірність моїх висновків щодо неможливості примирення (а значить — шкідливості!) протистояння на цьому ґрунті.
Продовжуючи тему, хочу зацитувати Миколу Рябчука з останнього номера «Критики», де він згадує другого президента України:

Успішно окупувавши псевдоцентристську нішу і з неї подаючи себе як поміркованого політика, правдивого миротворця, що зрівноважує інтереси сходу і заходу, комуністів і націоналістів, проросійських і проевропейських радикалів, він ефективно марґіналізував своїх опонентів – і лівих, і правих, виштовхуючи їх у сферу політичної девіяції та ідеологічної обсесії, виповнюючи натомість панівний дискурс своїм буцімто позаідеологічним, прагматичним «центризмом»

Попри скепсис, із яким Рябчук говорить про Леоніда Даниловича, суть вловлено вірно. Займаючи «центр», він, так чи інакше формував Україну в першу чергу як спільноту політичну, а не етнічну чи ідеологічну.
Віктор Ющенко змінив дискурс, зактуалізувши національний проект, і в першу чергу завдяки цьому зміг мобілізувати достатню кількість людей для Помаранчевої революції. Дискурс протистояння «злочинної влади» з «чесним народом» змінився на національний, де в опозицію до пануючого від 2005 року «етнічно-українського» проекту вибудовувався проект «малоросійський» (розумію всю умовність таких назв, але вживатиму їх для зручності). Якщо центром першої стала Галичина, яка до цього була на маргінесі, то центром другої став Донбас, який теж, враховуючи всю його специфіку, можна вважати маргінальним регіоном. Всі наступні п'ять років політична боротьба точилася саме на ґрунті протистояння двох національних проектів. Такою вона залишається і зараз, і, якщо не брати до уваги центри цих нац. проектів, все менше цікавить решту (тобто абсолютну більшість) населення України.
Протистояння точиться передусім на рівні історичної пам'яті, а відтак, жодна з моделей не може стати ані прийнятною для всіх, ані пануючою серед більшості. Спроба стати на шлях «примирення пам'ятей» Ющенку не вдалася і, якщо дискутувати про те, чи ця політика невдало впроваджувалася, чи вона є невдалою по суті — то я згоден і з першим, і з другим.
Зараз виростають покоління, для яких ця боротьба і карта з «двома Українами» — єдина можлива реальність. Але ж ця реальність не єдина. Погляньте на карту (за Peter ROGERS. Division, Difference and Diversity: Regionalism in Ukraine. Україна Модерна. Спецвипуск, 2007. С. 215-222):


























Відсотки — це кількість населення України, що мешкає в цих регіонах (дані держкомстату на 1 березня 2010 року), а відтак — відсотки потенційного електорату. Волинська область може відноситись до двох регіонів, тож виділена окремо.
Саме таке районування вважаю за оптимальне, і воно наочно ілюструє справжню ситуацію в Україні. Не «дві половини», але «центр-периферія». Навколо Центрального регіону (із Києвом) розташовано три великі регіони — Центрально-Східний (Харків, Дніпропетровськ), Південно-Західний (Одеса), Центрально-Західний. Загалом це 62,3% населення (і потенційного електорату), чотири з шести найбільших міст України. Далі на всі сторони — на захід, схід і південь — знаходяться регіони, які за низкою ознак можна вважати маргінальними по відношенню до центру (в «маргінальність» у даному випадку не вкладається негативного змісту, мається на увазі яскраве увиразнення в регіоні якоїсь окремої риси, яка частково присутня у центральних чотирьох регіонах, але не домінує в них). Львів утворює опозицію Західного регіону по відношенню до Донбасу; Буковина, Закарпаття і Крим взагалі завжди — і всі до цього звикли — розглядаються окремо і відтак теж певним чином знаходяться на маргінесі.
І з цього ракурсу виглядає дивним, що ми останні п'ять років переживали, і продовжуємо переживати ситуацію боротьби двох маргінальних частин. Боротьби, що в ній неможливо перемогти і неможливо програти, а єдине логічне розв'язання — поділ на дві держави. Унаочнюється вся ненормальність такого стану речей і з'являється розуміння того, що тільки позиція «центру в центрі» а не «маргінесу в центрі» може бути фундаментом і базою для об'єднання суспільства.
Вочевидь для цього треба взагалі прибрати з арени пануюче протистояння національних проектів. Що поставити на його місце? Це потребує окремого обговорення. Але спершу треба правильно окреслити ситуацію, оскільки всі пошуки альтернатив у рамках цього «національного протистояння» зазвичай являють собою спробу не вийти за межі існуючого дискурсу, а якось підлаштуватися під нього, запропонувати альтернативний національний проект. Але альтернативний нац. проект неможливий у рамках жорсткого дуального протистояння, бо мусить заперечити (нове не може ніяк інакше з'явитися — тільки через заперечення існуючого) один із двох пануючих. Тож, навіть (гіпотетично) перемігши, опиниться знову у томому самому деструктивному дуальному протистоянні.
Відтак, мусимо заперечити сам дискурс.