І наостанок

Реактуалізувалося друге число «України модерної» за 2008 рік — «Війна переможців і переможених», в якій майже всі фахівці повторювали банальну істину для кожного історика в кожній країні — треба писати об'єктивно, без наперед визначених висновків, розширити поле досліджень: не тільки вивчати хід воєнних дій, але й звернути увагу на людину, — долі і мотивації колаборантів, остарбайтерів, військовополонених, воєнний побут на фронтах, в підпіллі та в тилу, поведінка цивільного населення тощо (з останніх прикладів «що мається на увазі» — Ковба Ж. М. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв'язання єврейського питання». Київ, 2009). При цьому, звичайно ж — постійно проводити компаративні дослідження на матеріалі в першу чергу держав Східної Європи). І не боятися звинувачень у непатріотизмі, у «зраді нації».
Мабуть, найкраще, що може прислужитися для означеної мною в минулому пості мети — це ВАЛ подібних фахових досліджень, адже деконструюючи протиборство двох національних наративів, необхідно посилатися не лише на власне бажання його деконструювати, але й на фаховий коментар історика.
Підсумую коментарем Олександра Лисенка (Форум журналу. С. 42):
"І наостанок: від 1992 року в Україні не захищено жодної (!) дисертації з питань теорії, методології чи історіографії періоду Другої світової війни. Хіба це не ознака інерції, небажання йти непроторованими стежками теоретичних пошуків, порушувати нетривіальні наукові проблеми, дискутувати, висувати власні гіпотези й арґументовано їх обстоювати?"