Травми історичної пам'яті
Є питання, над якими так чи інакше замислюєшся роками, і приємно бачити, що з часом власна відповь на них «дорослішає».
Матеріал писався для одного популярного інет-видання (але звідти – ні отвєта, ні прівєта, а хотілося б його показати до 9-го числа), тому там намазано риторичних фігур і всякого такого, щоб за нього чіплялося око. Якщо коротко:
Є професійна, академічна історія, яка взагалі не займається «оцінками» чи моралізаторством щодо минулого.
А є історична пам'ять (і відповідно – політика пам’яті, на державному рівні), яка без оцінок і викривлень обійтись не зможе, і основна її місія (окрім побажання бути якомога ближче до «професійної» історії) – сформувати в громадянина образ минулого, який би не конфліктував із її сьогоденням. Сучасна політика пам’яті (і при нинішньому, і при минулому президенті) розколює суспільство, відтак – потребує змін.
Найкращий варіант – змістити дискусію з площини «свій/ворог», «наша правда/їхня правда» у площину «що добре/що погано», при цьому не використовуючи професійні уточнення типу «що добре в тих умовах/ що погано в тих умовах», бо вони занадто ускладнять загальну картину і не приведуть до бажаного результату. Наприклад, війна – завжди погано, там завжди вбивають і калічать людей, навіть якщо це війна національно-визвольна. Розчавлення особистості державою – завжди розчавлення особистості державою, навіть якщо держава завдяки цьому стає «Великою». Тобто фактично змістити акцент з постатей і подій – на людину.
Відповідно, запитавши самого себе, чи хочу я наприклад іти на війну, вбивати, бути покаліченим, віддати державі свої права та свободи, мушу прикласти ці самі категорії і до минулого, щоб уникнути подвійної моралі («сам я ні під кого прогинатись, звичайно, не хочу, але тоді люди були молодці, побудували Велику державу, хоч і пожертвувавши власною свободою»).
Нинішня ж дискусія проходить виключно у площині визначення «хто свій, а хто – чужий», і єдиний «позитивний» наслідок, який можна з неї отримати – це консенсус типу «для вас це може і добре, але для нас – погано». Зі справжнім «примиренням» такий «консенсус» має небагато спільного. Ми мусимо замінити опозицію «свій/чужий» на опозицію «не можна пожертвувати ідеалами гуманізму заради .../можна пожертвувати ідеалами гуманізму заради...» (адже завжди будуть прихильники домінування держави/ідеї/нації над особистістю – і нехай, їхнє право, але ці дві світоглядні позиції мають бути усвідомлені), і тільки таким чином досягти справжнього примирення і справжньої консолідації штучно роз’єднуваного в останні роки суспільства.
Сама ж стаття лужить тут:
Матеріал писався для одного популярного інет-видання (але звідти – ні отвєта, ні прівєта, а хотілося б його показати до 9-го числа), тому там намазано риторичних фігур і всякого такого, щоб за нього чіплялося око. Якщо коротко:
Є професійна, академічна історія, яка взагалі не займається «оцінками» чи моралізаторством щодо минулого.
А є історична пам'ять (і відповідно – політика пам’яті, на державному рівні), яка без оцінок і викривлень обійтись не зможе, і основна її місія (окрім побажання бути якомога ближче до «професійної» історії) – сформувати в громадянина образ минулого, який би не конфліктував із її сьогоденням. Сучасна політика пам’яті (і при нинішньому, і при минулому президенті) розколює суспільство, відтак – потребує змін.
Найкращий варіант – змістити дискусію з площини «свій/ворог», «наша правда/їхня правда» у площину «що добре/що погано», при цьому не використовуючи професійні уточнення типу «що добре в тих умовах/ що погано в тих умовах», бо вони занадто ускладнять загальну картину і не приведуть до бажаного результату. Наприклад, війна – завжди погано, там завжди вбивають і калічать людей, навіть якщо це війна національно-визвольна. Розчавлення особистості державою – завжди розчавлення особистості державою, навіть якщо держава завдяки цьому стає «Великою». Тобто фактично змістити акцент з постатей і подій – на людину.
Відповідно, запитавши самого себе, чи хочу я наприклад іти на війну, вбивати, бути покаліченим, віддати державі свої права та свободи, мушу прикласти ці самі категорії і до минулого, щоб уникнути подвійної моралі («сам я ні під кого прогинатись, звичайно, не хочу, але тоді люди були молодці, побудували Велику державу, хоч і пожертвувавши власною свободою»).
Нинішня ж дискусія проходить виключно у площині визначення «хто свій, а хто – чужий», і єдиний «позитивний» наслідок, який можна з неї отримати – це консенсус типу «для вас це може і добре, але для нас – погано». Зі справжнім «примиренням» такий «консенсус» має небагато спільного. Ми мусимо замінити опозицію «свій/чужий» на опозицію «не можна пожертвувати ідеалами гуманізму заради .../можна пожертвувати ідеалами гуманізму заради...» (адже завжди будуть прихильники домінування держави/ідеї/нації над особистістю – і нехай, їхнє право, але ці дві світоглядні позиції мають бути усвідомлені), і тільки таким чином досягти справжнього примирення і справжньої консолідації штучно роз’єднуваного в останні роки суспільства.
Сама ж стаття лужить тут:
6 коментарів